Костел Святої Анни
Костел Святої Анни — пам'ятка архітектури національного значення. Охоронний номер пам'ятки — 1697. Вік будівлі перевищує чотири століття.
Історичний опис храму і парафії
На вершині пагорбу над річкою Хомора вже 400 років височить католицький храм, у якому мала свій початок парафія св. Анни. Був це на початку замковий костел-каплиця родини Острозьких під назвою Успіння Пресвятої Діви Марії, на протилежному від ярмарку кінці міста, направлений фасадом на схід, в напрямку центру, де стояв колись замок. Така нетипова локалізація виникла з призначення святині для двох сусідніх міст, але у сорокових роках XVІІ ст. костел був включений в границі фортифікації міста, тоді був побудований по другій стороні берега парафіяльний костел під назвою Св. Анни (не зберігся).
Засновником і фундатором замкового костелу був Іван (Януш) Острозький, воєвода волинський (1585-1593рр.), краківський каштелян (1593-1620рр.), князь Острозький (1608-1620рр.). Спорудив він цей костел завдяки своїй матері Зофії Тарновській, доньці краківського каштеляна, яку він дуже любив, поважав і котрій був безмежно вдячний за дар життя і за своє католицьке виховання. Януш був першим з роду Острозьких, хто перейшов з православ’я на католицизм, а було це в 1579 році.
У XVI-XVII ст. православні українські магнати часто одружувалися з польками-католичками. Жінка тоді взагалі не брала активної участі в політичній чи громадській діяльності — її обов’язком було належно провадити дім і виховувати дітей. Це сприяло тому, що знатні українські родини приймали католицьке віросповідування, єднаючись цим самим з Апостолом Петром — Апостольським Престолом у Римі.
Будівництво костелу, під керівництвом італійських архітекторів, розпочалося у 1593 році, коли Януш Острозький став краківським каштеляном. Спочатку привозили на підводах кіньми землю, щоб зробити вищим цей пагорб. Пізніше привозили камінь з близьких каменоломень. Цеглу постачали з цегельні пана Леонарда Бабяра. Мурувалося на розчині з вапна, для виготовлення якого збирали велику кількість курячих яєць з навколишніх поселень, білок відокремлювався від жовтків і робили такий розчин. Стіни костелу мурували товщиною до двох метрів. Внутрішні розписи на склепінні і стінах виконувались олійними фарбами. Прикрасами будівлі костелу були також карнизи і вітражі. Будівництво костелу разом з мурованим замком було завершене у 1607 році.
Від самого початку при костелі-каплиці працювали отці Єзуїти. Уподобання до Єзуїтів Януш мав ще з дитячих літ, коли відомий апостол католицтва в Україні, єзуїт Петро Скарга (1536-1612), був духовним отцем його матері польки — католички графині Зофії у православному домі батька-українця князя Василя-Костянтина (1526-1608).
У 1617 році татарська орда під проводом хана Девлет Герея вторглася в Поділля, знищуючи все вогнем і мечем, забираючи в поганський полон багато людей. Слідом за татарами на Україну рушило турецьке військо на чолі з Алімазором. У 1618 році, після такого нашестя ворогів, Полонський костел був пограбований і спалений. Відбудував його у 1646 році Станіслав Любомирський, краківський воєвода.
У 1649 році князь Любомирський зафундував будову парафіяльного костелу в Полонному-Новому Місті, поблизу річки Хомори, під назвою св. Анни на честь покровительки своєї матері. Перед смертю Полонські маєтки Станіслав віддав своєму наймолодшому синові Яцкові Константинові і в написаному заповіті запропонував синові будівництво парафіяльного костелу із заготовлених ним для цього будівельних матеріалів. Будова ця була потрібна у зв’язку з фортифікацією Полонного-Волі і перебудовою замку в роках 1640-46, а отже з додатковим відокремленням потужними бастіонними валами замкового костелу-каплиці від Нового Міста.
Значущим чинником, що також сприяв будівництву парафіяльного костелу, була велика кількість католицьких сімей, які жили у Полонному і в околицях. Це були люди переважно польської національності, хоча було також немало сімей мішаних і людей української, російської та єврейської національності, котрі сповідували римо-католицьку віру. Люди хотіли мати парафіяльний костел і своїми молитвами випросили це у Бога.
В другій половині XVII ст. в Полонному було дві римо-католицькі церкви (замкова і парафіяльна), п’ять православних, а також синагога.
Замковий костел-каплиця вдруге був пограбований і зруйнований вже через п’ять років, у 1651 році, військом Богдана Хмельницького під проводом Максима Кривоноса. Нещасна доля припала для парафіяльного костелу. Козаки палили все, що тільки було тут католицького, руйнували костели.
Після смерті Костянтина Любомирського помістя Полонщини перейшли до його брата Єжи (Юрія) Себастіана, пізніше — до братового сина Єжи Домініка. В роки Північної війни Полонне знаходиться у володінні шведських, московських і литовських військ.
Після другого зруйнування костел-каплицю було відбудовано лише у 1716 році. Зробив це Єжи Домінік Любомирський. Тоді до Полонської святині знову повернулися отці Єзуїти. На початку головним їхнім завданням далі була духовна послуга князівського двору і придворної служби. Коли, у 1718 році, при існуючому костелі-каплиці Єжи Домінік заснував місію отців Єзуїтів, почали виконувати душпастирську діяльність відносно всіх католиків міста і околиць, виїжджаючи на народні місії по Волинській землі.
Дякуючи такій місіонерській праці каплиця стала замала, отже, князь Єжи Домінік у 1726 році, будучи Краківським воєводою, дав розпорядження розбудувати її до сьогоднішньої структури костелу, підтримуючи цю інвестицію своїми фондами. В роках 1726-28 будівництво проводилось під керівництвом єзуїта-архітектора Павла Гіжицького. В подальших роках керував єзуїт-архітектор і маляр стінного живопису Андрій Ахорн.
10 вересня 1738 освятив цю чудову святиню київський єпископ Юзеф Чарнецький, надаючи їй назву Успіння Пресвятої Діви Марії і св. Антонія з Падуї. Цю другу назву можна поєднати з ім’ям сина фундатора. Костел був місцем молитов за душі померлих Любомирських, але невідомо, чи вони були поховані в ньому. Була там, натомість, єзуїтська гробниця.
В часи послуги отців Єзуїтів були побудовані силами Полонської парафії плебанія і три інших приміщення, котрі знаходяться біля костелу: колишній тубдиспансер, будинок біля стоянки автомобілів, будинок санстанції, будинок через дорогу по правій стороні, де за радянських часів у 30-тих роках була Полонська тюрма (КПЗ), багато із в’язнів якої навічно зосталися в підвалі Полонського костелу, пізніше знаходився відділ міліції. Ці будівлі були відібрані у Полонської парафії терором на початку утворення радянської влади.
Після касації Ордена Єзуїтів (1773) до їх костелу була перенесена парафія св. Анни з костелу, що знаходився в Полонному-Новому Місті, подальша доля якого невідома. На картах XIX ст. на його місці видно православну церкву, яка не залишилась до сьогодні. Після отців Єзуїтів могли б бути отці Піяри, які зазвичай переймали і продовжували їх діяльність.
Спадкоємцями князя Юрія Домініка Любомирського були його сини Антоній і Франциск. У другій половині ХVIII ст. Полонне перейшло від Любомирських у володіння князя Калікста Понінського; при нім містечко відвідали в 1780-1781рр. австрійський імператор Йосип II і останній король Речі Посполитої Станіслав Август Понятовський. В кінці ХVIII ст. Полонне перейшло від Понінських у володіння Валевських, а від них в XIX ст. — до Дунін-Карвицьких.
Різна доля його чекала на цій землі. В жорстокій боротьбі здобувалась свобода і державність: татарські напади та пограбування, козацькі війни, російська імперія, але найбільшою трагедією для Полонного і всього українського народу була тоталітарна система комуністичної влади, ідеологія та голодомор XX ст.
На початку XX ст. протягом п’яти років (1902-1907) настоятелем Полонської парафії був кс. Міхал Дзєндзік. Після Полонного він служив у смт. Меджибіж Летичівського району (1910), у місті Бар Вінницької області (1914), у с. Ободівка (1917-1918), яка на той час мала 3128 вірних парафіян, де був заарештований більшовицькою владою і загинув мученицькою смертю. Він був одним з п’яти перших священиків, замордованих на Поділлі в роках 1918-1919. Згідно інформації кс. М. Токажевського «був він по-звірячому замордований»: його перерізали пилкою. Похоронений у містечку Махнівці (сьогодні с. Комсомольське Козятинського р-ну).
Відомо, що в роках 1907-1910 служив в Полонному кс. Антоній Кобець як вікарій парафії. Служив також кс. Юзеф Сваричевскі, похований на парафіяльному кладовищі у Полонному. У 1933 році з Полонської парафії комуністи вигнали у Козятин і заборонолили виконувати послугу священика для кс. Станіслава Бравера (1889-1941). Родом він був з с. Білопіль Козятинського району, що на Вінниччині.
З посиленням режиму радянської влади у 1933 році костел втретє був пограбований, закритий і призначений на стайню. З 1936 року по 1941 рік у костелі був відділ НКВД, а у підвалі була катівня для людей. НКВДисти живцем замуровували в стіни віруючих людей, а також у підвал вкидали тіла замучених парафіян.
Восени 1937 року з Новограда-Волинського прибула рота саперів з метою підірвати стіни костелу. Почувши про це, вірні парафіяни відразу зійшлися і пробилися крізь військових на подвір’я костелу. Ставши кругом костелу, взялися за руки і почали дуже голосно молитися. Відбувалося це довгий час, одні змінювали інших. Побачивши таку картину, військові сапери відступилися і поїхали.
У 1948 році, кс. Антоній Хоміцький з Цезарем і Владиславом Кошевичем, зібрали останки 168 осіб — жертв комуністичної репресії. Їх вклали до сімох дерев’яних гробів і на підводах кіньми перевезли на польський цвинтар. Зібралася вся Полонська парафія. Деякі впізнавали своїх рідних по в’язаних шкарпетках, по ґудзиках, пришитих до одягу. Цікаво те, що знаючи про цей факт, котрий набрав розголосу у 1948 році, ні державні криміналісти, ні експерти судової медицини не проводили жодних досліджень, а радянська влада приховувала цей злочин, як тільки могла.
Під час німецької окупації у 1942 році костел був повернений віруючим і чеський священик, ім’я якого загубилось, поставив хрест посередині подвір’я і відновив богослужіння.
Від 1944 року по 1945 рік служив у Полонному кс. Раймонд Козіч, який пізніше виїхав до Луцької дієцезії на територію тогочасної Польщі, а перед цим працював в 1924 році у Козятині, до 1943 у Поташні на Рівненщині.
Після війни опір вірних унеможливив радянським окупантам знову його закрити. Були й інші спроби. Влада зловмисно у 1946-47 році передала його православним, щоб знищити католиків, але вірні, хоч в бічній нефі цього храму, далі молились. Молились теж і на цвинтарі, де кс. Антоній Хоміцький охрестив близько 300 дітей, між іншими - і майбутнього кс. Людвіга Камілевського, першого священика з Полонської парафії.
Після повернення з ув’язнення кс. Антонія Хоміцького у 1947 році костел був переданий католицькій парафії. З великими труднощами піднімав він спрофановану святиню. Кс. Антонія Хоміцького (1909-1993) неодразово відвідував у Полонному о. Серафін Кашуба OFMCap (1910-1977), кс. Адольф Кукурудзінський. У 1953 році після ув’язнення перший раз відвідав його о. Мартиніан Войцєх Дажицький OFM.
В 1955 році за віддану душпастирську працю радянська влада вигнала кс. Антонія Хоміцького з Полонного. Протягом наступних майже двох років доїжджав з душпастирською послугою з Гречан зі своїм органістом кс. Антоній Борисевич. Вірні парафіяни робили все, щоб мати постійного священика, і випросили це у Бога. 14 вересня 1956 року кс. Андрій Гладисевич після звільнення з ув’язнення розпочав свою довголітню, повну віддання і посвячення, священицьку працю. Він переховував і допомагав священикам греко-католикам, а саме: Петру Пересипкіну, Йосипу, Івану Кузіч, який похований на Полянському кладовищі. 24 серпня 1983 року після довгої хвороби обірвалось його життя. Це був воістину великий священик, котрим Господь Бог послужився для добра інших. Після нього коротко в парафії служили кс. Ян Крапан і кс. Ян Білецький.
З 1984 року настоятелем Полонської парафії та кількох інших парафій, які було потрібно відроджувати після атеїзації, був о. Владислав Станіслав Широкорадюк OFM, теперішній єпископ-помічник Київсько-Житомирський. Був він прекрасним продовжувачем діяльності свого попередника. З цього часу душпастирську діяльність при парафії ведуть францисканці з Ордену Менших Братів. З 11 лютого 1980 року братам францисканцям у душпастирстві допомагають сестри Гоноратки зі згромадження Малих Сестер Непорочного Серця Марії.
Першим кроком після повалення атеїстичного режиму було відновлення церковних структур, і саме до цього о. Станіслав приклав великі зусилля, як духовні, так і матеріальні. Завдяки парафіянам, а також Братам польської бернардинської Провінції Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії в Кракові, різним добродіям і церковним організаціям під його керівництвом було зроблено основні ремонтні роботи у Полонському костелі, відремонтовано та побудувано в околицях 12 храмів.
У 1989 році, наприкінці комуністичного терору, перед поверненням Босих Кармелітів до Санктуарію Матері Божої у Бердичеві допомагав для о. Станіслава у душпастирстві в Полонному кармеліт о. Серафін Вальдемар Тишко. Коротко працював також о. Станіслав Падевський OFMCap, теперішній єпископ Харківський. Першим помічником францисканцем для о. Станіслава Широкорадюка у душпастирстві був о. Антоній Микола Собковський OFM.
З 1995 року настоятелем парафії був о. Ян Дуклян Павлюк, за котрого був зроблений найбільший ремонт костелу, дякуючи знову братам францисканцям з Польщі, різним добродіям і церковним та францисканським організаціям.
З 2002 року настоятелем парафії є о. Августин Сіцінський, котрий продовжив душпастирську і ремонтно-будівельну діяльність свого попередника, прикладаючи усілякі зусилля за допомогою парафіян у приготуванні Ювілейних Святкувань парафії і чудової Полонської Святині. Були закінчені усі внутрішні роботи костелу, дякуючи о. Ципріану Мориц OFM з Польщі і місцевим майстрам на чолі з майстром-столярем Феліксом Свінціцьким. У 2007 році назовні храму було зроблено польовий вівтар і подвір’я з гранітної бруківки.
Архітектура храму
Просторова композиція обох католицьких церков в Полонному – замкового (поєзуїтського) і парафіяльного під назвою Св. Анни (що не зберігся) – базується на плані латинського хреста. Спробу аналізу можна, отже, розпочати винятково у відношенні до збереженого костелу поєзуїтського, тепер парафіяльного під назвою Св. Анни. Була це невелика будівля. План і фасади костелу свідчать про його неоднорідність і перебудови. Під храмом розташована крипта зі склепінчастим перекриттям.
Особливо виразним є його двохетапна будова. Старша частина, тобто давній замковий костел, була у формі латинського хреста. Створює вона неф, пресвітерій і плечі трансепту цієї споруди, які є однакові по ширині і висоті. Неф, пресвітерій і трансепт накриті півциркульними склепіннями з люнетами. Рідко зустрічається прямокутне закриття пресвітерія, хоч часто зустрічається у жебрацьких Орденах. Від сходу в неф заглиблено нартекс (притвор при вході в храм) і музичні хори.
Світло проникає до храму через великі вікна на вищому поверсі стін, що закривають простір, окреслений планом латинського хреста. Просторова програма достатньо виконувала роль замкової каплиці, пов’язаної з придворним життям.
Безвежний фасад первинного замкового костелу, подібно як щитові стіни, що прикрашені тосканськими пілястрами, відповідає ширині нефа. Його увінчання становить верх у формі малої арки, в центрі з датою 1607. Тепер цей первинний фасад з XVII ст. становить центральну частину костелу, розбудованого у першій половині XVIII ст. Концепція святині вказує на авторство досвідченого архітектора з круга родини Юрія Любомирського.
Костел є побудований з цегли у стилі бароко. Трьохнефний, з підкреслено виділеним трансептом, з бічними приміщеннями, розташованими уздовж північного і південного фасадів будівлі, що сполучаються з вівтарною частиною. Приміщення, побудовані по боках, не впливали на внутрішній простір святині, а виповнювали простір до форми квадрату.
Добудовуючи вежі, доставляючи по боках головного входу бічні входи до сімнадцятовічного фасаду, додаючи багату артикуляцію і оправу великих вікон, архітектор надав лицевому фасаду характер монумента. Чудово мали б й представлятись купола веж. Не знаємо їх вигляду, залишилась тільки інформація, що Юрій Любомирський привіз у 1739 році бляху з Гданська, що у Польщі, для їх накриття. На жаль, після пожару у другій половині XIX ст., який знищив один з куполів, другий був розібраний. Крім цього недоліку, фасад робить враження старанно спланованого. Фасад з двома вежами належить до найпопулярнішого типу, особливо в єзуїтських святинях, виділяє її проте розбудова вшир і відсунення веж від центрального входу.
Типологічно генезис фасаду єзуїтського костелу в Полонному сягає римського костелу Sant’Anastasio (арх. Луіджі Арігуччі, 1634-1636) з центральним прольотом, побудованим між корпусами веж.
Перекриття – це різні варіанти півциркульних склепінь з розпалубками, що мають високу стрілу підйому в центральному нефі і нартексі (притворі) – вхідній частині і низьку – в бічних приміщеннях північного і південного фасадів, над середохрестям – склепіння хрестове. Хрестова система плану підкреслена зовні виділенням центрального корабля, пресвітерія і трансепту по фасадах торців високими барочними фронтонами складних криволінійних контурів.
У трактуванні головного і західного фасаду разом з барочними рисами (ризаліти башт, що порушують площину стін, пілястри, фронтон над входом) простежуються ренесансні риси: підкреслене горизонтальне членування мас, сильно виступаючий міжповерховий і увінчуючий карнизи мотив оформлення вікон і ніш трикутними сандриками у поєднанні з пілястрами, чотирьохскатні завершення башт.
Риси розвиненого бароко найбільш виразні в інтер’єрі з його різноманітністю перекриттів і багатством пластики: коринфські пілястри уздовж простінків між арками, що зв’язують нефи, складні обломи карнизів з виступами по кутах, підкреслені орнаментальним живописом по арках і ребрах склепінь.
Тепер до пресвітерія прилягає з правої сторони каплиця св. Антонія з Падуї і сповідниця, з лівої – ризниця. Вздовж будівлі по обох сторонах на першому поверсі знаходяться парафіяльні приміщення, а на другому – чернечі келії Братів францисканців.
Костел св. Анни є чудовою пам’яткою і вдалим зразком архітектури розвиненого бароко, який зазнав впливу італійської архітектурної школи.
Орган костелу
Полонне завжди відрізнялось тим, що тут була велика римсько-католицька громада. Старовинний костел, збудований у 1607 році, став не тільки фортецею на березі річки Хомора, але й осередком розповсюдження віри.
З рекламного проспекту (1892 рік) Фабрики церковних органів та гармоній Яна Слівінського у Львові відомо, що орган для Полонського костелу був виготовлений на цій фабриці. На превеликий жаль, у 1930-х роках на хвилі боротьби з релігією та її проявами комуністичні загарбники закрили святиню, спрофанували її і розікрали орган.
Від органу фабрики Слівінського не залишилось нічого, крім органної шафи, з якої пізніше був зроблений бічний вівтар св. Антонія з Падуї. За кс. Антонія Хоміцкого була вже фісгармонія. Коли прийшов до Полонного органіст Микола Вишневський у 1959 році, у Львові була куплена також ще одна фісгармонія.
Костел після війни не припиняв свою роботу, але лише у 1978 році почали збирати і звозити частини до органів. Будову органу розпочав у 1984 році о. Станіслав Широкорадюк на зібрані і передані о. Андрієм Гладисевичем кошти. Були запрошені для цього майстри з Риги. Труби та частини для органа частково були привезені з Прибалтики, частково виготовляли, частково збирали зі старих органів. Ці самі майстри довели орган до ладу і ввели його у дію. За кс. Андрія у 70-х роках був куплений також електроорган, який після будови нового органу о. Станіслав подарив для парафії у Славуті.
Орган у Полонному відрізняється сильним звуком, хоч зовсім не позбавлений і тихих регістрів (Geigen Principal), має 17 регістрів: у двох мануалах (13 регістрів) та педалі (4 регістра). Трактура пневматична.