Історична довідка

Фото. Земляна фортеця з мурованим бастіоном, XVII cт.,

пам’ятка архітектури національного значення

Наявні археологічні матеріали стверджують, що Полонська земля була заселена з давніх часів і на високому мисі р. Хомора знаходилося давньоруське городище площею близько 1га. Цей мис утворює південно-західний кут пізньосередньовічного земляного укріплення, залишки якого займають велику площу (укріплення т. з. «Нового міста» або фортеця «Воля»). Укріплення дитинця та міста були споруджені близько сер. XII ст. (на 1169 р. вони існували, а Полонне було вже значним осередком).  

Офіційною датою заснування м. Полонного вважається 996 рік. З 1196 р. Полонне опинилось у складі Волинського князівства, а після його об’єднання в 1199 р. з Галицьким - у єдиному Галицько-Волинському князівстві. Під час монгольської навали у 1241 р. місто зазнало руйнувань. У результаті воєн між Польською короною і Великим князівством Литовським на поч. XIV ст. на Волині утвердився литовський князь Любарт Гедимінович. У 1494 р. великий литовський князь Олександр надав Полонне князям Михайлові та Костянтинові Острозьким. Наприкінці XV - поч. XVI ст. укріплення замку і міста Полонного були відремонтовані та модернізовані. У 1570 р. місто отримало Магдебурзьке право. Місто (переважно збудоване з дерева) протягом своєї історії з XV до кін. XIX ст. часто горіло.

У результаті поділу спадщини роду Острозьких Полонська волость перейшла до коронного підчашия Станіслава Любомирського, якому приписується зведення полонської фортеці у тій частині міста, що називалася «Волею». Документального підтвердження точної дати спорудження на цей час не виявлено. Дослідники, ґрунтуючись на логіці історичних подій, фактах з життя С. Любомирського або ймовірного автора проекту фортеці Мацея Траполи, придворного архітектора Любомирських, датують її спорудження 1640-1646 pp. Існує версія ще одного автора проекту Полонської фортеці - Кшиштофа Мерошевського, саме він був останнім придворним архітектором С. Любомирського.

Тож за наказом С. Любомирського місто Воля було оточено потужними валами з п’ятьма балюардами (бастіонами), розташованими по периметру укріплень. Міські укріплення (або інакше фортеця «Воля») являють собою в плані майже рівнобічний п’ятикутник, розміри якого наступні: найбільша довжина з півночі на південь - 540 м, найбільша довжина з заходу на схід - близько 453 м, ширина бастіонів, розташованих по п’яти кутах укріплень, - 80 м, а їх глибина - близько 30 м. Земляні фортифікації міста складалися з п’яти бастіонів та з’єднуючих їх куртин. Чотири з п’яти бастіонів мали відносно правильну п’ятикутну в плані форму і різко виступали за абриси головного валу (куртини). Південно-західний бастіон, направлений у бік Старого міста, мав неправильну форму, що пояснюється спробою вписати у його розпланування вже існуючий на час зведення фортеці костел поблизу від перешийка, що провадив до Старого міста.

Окрім того, південно-західний бастіон відрізнявся ще й наявним облицюванням цеглою та камінням його ескарпу та ескарпу, що примикав до нього з західного боку куртини. Залишки облицювання фрагментарно збереглися до наших часів. Варто зазначити, що бастіонні укріплення Полонного споруджені за староголландською системою, вони мають аналогії з укріпленнями у Вісничу та Ланьцуті (Польща), що належали тим же Любомирським і були споруджені за проектом італійського архітектора М. Траполи. П’ятикутник вважався найбільш досконалою формою для фортець.

До міста-фортеці провадило два основних в’їзди і один додатковий - фіртка в тилу замку. Вони були вирішені у вигляді брам, розташованих у баштах. Північна башта, яка знаходилась у центрі куртини, мала назву «Кривої», до неї ззовні підводили три шляхи, що з’єднувалися біля мосту, перекинутого через рів. Південна башта (інакше звана Довгою) була зміщена ближче до краю куртини і провадила до греблі і Старого міста. Третя, як уже зазначалось, на картах кін. XVIII ст. позначена в тилу замку і, вірогідно, служила міською фірткою.

Підчас національно-визвольних воєн 1648 р. місто було захоплене козацько- селянським загонами під керівництвом Максима Кривоноса і на деякий час стало опорним пунктом. За Зборівською (1649 р.) та Білоцерківською (1651 р.) угодою Волинь залишилась під владою Речі Посполитої. Протягом 1651—1652 pp. Полонне неодноразово переходило з «рук у руки». Так, навесні 1651 р. козацько-селянські загони знову захопили місто, вирізали шляхту, міщан і залогу фортеці, місто і замок пограбували та спалили. У 1706 р. у результаті військових дій шведи без бою залишили Полонне і до фортеці увійшов російський підрозділ О. Меншикова, перебування якого тривало 6 років. Воно буде перетворено на один із найбільш потужних російських опорних пунктів: тут концентрувалися і переформовувалися війська, знаходилися шпиталі, розташовувалися склади з провіантом, інженерним обладнанням, зброєю, порохом тощо, для чого була розбудована вже існуюча система складських приміщень (в т.ч. підземних). Близько 1712 р., після невдалого для російських військ Прутського походу, Полонне було повернуто князю Єжи Любомирському. Місто у сер. XVIII ст. стало значним релігійним осередком, центром хасидизму. Судячи з письмових джерел XVIII ст., до Старого міста відносилася вже і фортеця «Воля», оскільки його передмістя (зокрема вул. Широка - суч. вул. Лесі Українки) вважалося передмістям Старого міста.

Після збанкрутування у 1767 р. Єжи Любомирського частина міста переходить у власність до Каспера Любомирського (1724-1780), генерала російських військ. Друга половина Полонного у цей час належала князю Єжи Мартіну Любомирському, який був польським патріотом.

У результаті перипетій за спадщину Полонного, що відбувались на фоні доленосних політичних подій 1791 р. перед загрозою війни з росією, було розпочато модернізацію укріплень міста, що призначалося для розташування головних складів коронної армії. Не зважаючи на досить інтенсивні роботи, які тривали кілька тижнів, до 16 червня 1792 року їх так і не вдалося закінчити. Результатами праці по укріпленню фортеці скористалися російські війська, які перетворили Полонську фортецю на головну базу своїх військ. У 1793 р. внаслідок другого поділу Речі Посполитої Волинь разом з Полонним перейшла під владу російської імперії. У ході польсько-російської війни 1792 р., влітку того ж року в Полонному сталася пожежа, в результаті якої постраждала значна частина забудови, в т.ч., як можна припустити, і будівля замку, розташованого в центрі міста-фортеці.

У першій пол. XIX ст. Полонне було типовим провінційним містечком зі строкатим етнічним складом населення та переважно аграрним характером господарського життя. У 1830-ті рр. місто та його околиці успадкував Тадеуш Валевський (1795-1855) (перша згадка про нього, як власника полонського маєтку, датується 1831 р.). Після смерті чоловіка полонський ключ успадкувала Анна з Карвіцьких Валевська. Оскільки подружжя не мало власних дітей, вона заповіла полонський ключ племінникам - дітям Казиміра Карвіцького. Полонщину отримав Франчішек Карвіцький. Їх син Ян Дунін-Карвіцький був останнім власником Полонного дореволюційних подій 1917-1920 рр. У сер. XIX ст. Полонська фортеця вже втратила стратегічне значення і у зв'язку з розбудовою міста її укріплення поступово знищувались.